АНДРІЙ СОКОЛОВСЬКИЙ: ВОЛИНЬ СПОРТИВНА: ОЛЕКСАНДР ГОЛОВНИЦЬКИЙ
Легкоатлет Олександр Головницький – знаний в Україні та світі майстер на ультрадовгі забіги. У 2006 році ковельчанин вигравав Кубок світу в дистанції на сто кілометрів. Кілька років тому титулований спортсмен розповідав Інформаційному агентству Волинські Новини, де варто шукати найгарніших дівчат. Пройшло трохи часу, і ми знову зустрілися з Олександром для розмови.
Багато років тому моя мама повела мене, 9-річного хлопчака, до ковельських футбольних тренерів, адже я просто марив мрією вирости в професійного гравця. Однак всюди групи були вже укомплектовані, і нас попросили ще рік зачекати. Тоді ненька сказала: «Запишу тебе на легку атлетику, а через трохи підеш на свій улюблений футбол». Я погодився. Від того часу всі ці роки не розлучаюся із «королевою спорту».
В 2004 році до мене звернувся тренер збірної України з бігу на ультрадовгі дистанції: «Саша, тут таке діло… На носі чемпіонат світу, а один з чотирьох членів нашої команди захворів. Будь ласка, заміни його».
Я зробив круглі очі: «Та ви що?! Я ж на тренуваннях, якщо не враховувати чемпіонати з марафону, більше 30-ти кілометрів ніколи не «ганяв», а тут відразу сотня!».
«Та нічого, не переживай. Як вже пробіжиш – бити тебе не будемо», – заспокоїв наставник.
Згідно з правилами тих змагань, якщо хтось із чотирьох учасників залишає дистанцію, – збірна позбавляється командного заліку. Хіба хтось з її членів може бути нагороджений персонально, при умові зайнятого призового місця.
Ну ось, їдемо ми автобусом в Нідерланди на змагання, а інші троє моїх колег, куди більш титулованих та маститих, всю дорогу мене повчають, мовляв, що я повинен за будь-яку ціну дістатися фінішу, хоч як би там не було тяжко.
Я уважно слухаю, а сам потіючи думаю: «Повний капець… Це ж треба подолати два марафони та ще плюс 16 кілометрів. Впаду і помру на доріжці», однак запевнив їх, що терпітиму всі тортури, наче партизан на допиті. Ну от дісталися ми Нідерландів, і о 12 годині ночі стартували. Загалом потрібно було подолати 10 кіл по 10 кілометрів кожен. На 60-му кілометрі відчуваю як мене конкретно «накриває», але біжу через не можу. Чесно, я вже не усвідомлював, де я і що роблю. Якось з горем пополам дістався тричі проклятого фінішу, де на мене вже чекала українська команда. Виявилося, з часом 6 годин і 49 хвилин, я фінішував сьомим! Це був дуже хороший результат.
До речі, отримав за такий показник звання майстра спорту міжнародного класу. Після привітань хлопців, запитую їх: «Ну, а ви як пробігли?». Ті, трохи зніяковівши, відповіли: «Тааа, ми зійшли з дистанції…». Уявіть мій подив! Зізнаюся, якби знав, що вони зійшли – зробив би те саме. А так на мене тиснула відповідальність за командний результат. З тих пір зрозумів: можу бігти «сотку»! Через два роки, в Бельгії, я вже взагалі прибіг першим, здобувши Кубок світу. Показав тоді час 6 год. 37 хв.
За час моєї спортивної кар’єри вдалося відвідати чимало країн світу, включаючи такі екзотичні, як Бермудські острови, острів Реюньйон, Гібралтар, Тайвань, ПАР… Востаннє побував у Нідерландах. Цього року планую вже не вперше завітати до Катару. Саме там відбудеться чемпіонат світу з бігу на 100 кілометрів.
Восени мене розпочав тренувати американський фахівець. З допомогою всюдисущого інтернету він розписує тренувальні плани. Займаюся щодня, загалом набігаючи за тиждень 150 кілометрів. З новим наставником відчуваю кращу витривалість. Ось минулої неділі, коли надворі лежало повно снігу, здолав 48 кілометрів, в середньому пробігаючи один кілометр за 4 хвилини й 25 секунд. Вважаю це хорошим показником. Ідеальним є тренуватися два рази на день, але займаюся лишень раз… Оскільки віднедавна, аби прогодувати родину, влаштувався працювати вантажником. Доводиться прокидатися о 3-ій годині ночі, а о 4-ій вже вибігаю з будинку. Повертаюся додому о 7-ій та збираюся на роботу.
Повідаю один трагікомічний випадок. Наразі треную кількох юнаків. Кажу їм, що якщо десь і хильнули спиртного, то краще мене поставити до відома. Я зрозумію – всі ми ж люди. Чому їх так попереджаю? Колись під час навчання в інституті мав необережність до півночі засидітися з друзями. Зізнаюся, ті посиденьки без горілки не обійшлися, а наступного дня мав виснажливе, тривале тренування. Звісно, тренеру про мій «косяк» нічого не сказав, всі навантаження витримав, але ледве там не помер. Після цього випадку я забув про посиленні навантаження на півроку – максимум що міг, так це повільно бігти. Тільки через шість місяців до мене розпочала повертатися витривалість, швидкість. Моя порада людям: якщо вже так хочете випити, але наступного дня на вас чекають фізичні навантаження – краще тримайтеся від келиха подалі. Трішки вина чи пива іноді собі можна дозволити, а от міцні алкогольні напої повністю «вбивають» фізичну форму.
Нещодавно у новинах на Фейсбуці звернув увагу на запис одного високопоставленого чиновника. Чоловік працює в міністерстві спорту. Прізвища не називатиму. Так от, він тріумфально повідомив, що відтепер держава виділятиме в два рази більше коштів на олімпійські та неолімпійські види спорту. Я візьми і напиши в коментарях: «Ви хоч екіпірування на змагання давайте». Це, мабуть, розізлило того діяча, і він розпочав заперечувати мої слова. От кажу тобі правду, що при всіх президентах держава нічого не допомагала, а коли звертаєшся тепер, то чиновники відмахуються: «Ти що, не бачиш в нашій країні війни? Всі гроші забирає конфлікт на Донбасі». Я вже 16 років в збірній Україні з ультрадовгого бігу. Весь цей час фактично купую все за свої кошти. Інколи суперечки із чиновниками доходили трагікомічних ситуацій. Наше міністерство може видати яку футболку чи труси, а наступного року ті діячі заявлять, що ми тобі видавали форму. Уяви собі, якби футбольні «Шахтар», «Динамо», або навіть клуби 1-2 ліги, весь сезон грали в одній і тій самій формі, гетрах, бутсах… На паперах та форма є, але це тільки на паперах. Потім бачиш, як якийсь депутат гордо чимчикує в костюмі збірної України. Такий костюм на базарі чи в магазині не придбаєш, між іншим. Завдяки моїм хорошим показникам організатори змагань оплачують мені дорогу та проживання в готелі. Інколи траплялося вирушати в далекі країни з 20 доларами в кишені. За ті гроші купував на холодильник магнітики.
Навіть бідні африканські збірні й ті приїжджають в доволі якісному екіпіруванні. Пригадаю чемпіонат світу у Франції 2011 року. Наша збірна прибула на парад-відкриття. Всі учасники нарядні, фірмово вдягнені, а українці – в светрах, джинсах, звичайних футболках, оскільки на батьківщині нам взагалі нічого не видали. І от численні фотокореспонденти знімають кожну країну. Коли черга дійшла до нас, ті папараці махнули рукою, немов кажучи: «Проходьте далі, не псуйте картинки». Не захотіли навіть сфотографувати.
Після моєї перемоги на Кубку світу ковельський мер викликав мене на сцену, вручивши перед кількатисячною аудиторією (трапилося це на свято 9 Травня, – авт.) пакет. Вдома туди заглянув, а там – дешевий китайський годинник, який чіпляють на стіну. Без батарейки. Зате на циферблаті око милував напис «Ковель». Одна моя знайома, американська бігунка, тріумфувала на престижних змаганнях. Коли дівчина повернулася в своє рідне містечко – місцеві меценати презентували їй позашляховика. У Німеччині достатньо виграти чемпіонат міста, й ти вже будеш шикувати.
